Вірш «Казка про царя Салтана» Олександр Пушкін

Текст вірша «Казка про царя Салтана» Олександр Пушкін

Про царя Салтана, про сина його славного й
могутнього богатиря князя Гвідона Салтановича
та про прекрасну царівну Лебедицю

Під віконцем три сестри
Пряли пізньої пори.
“Якби я була цариця, —
Каже так одна дівиця, —
То сама на цілий світ
Наварила б я обід”.
“Якби я була цариця, —
Каже так її сестриця, —
На весь світ сама-одна
Я б наткала полотна”.
“Якби я була цариця, —
Третя мовила сестриця, —
Я б родила для царя
Молодця-богатиря”.
Тільки вимовити вспіли —
Двері тихо зарипіли,
І до них заходить цар,
Того краю володар,
Бо якраз у ту хвилину
Він стояв побіля тину
І охоче слухав їх,
А молодшу — над усіх.
“Здрастуй, красная дівице, —
Він говорить, — будь цариця
І роди богатиря
Ти для мене, для царя!
Ви ж, голубоньки-сестриці,
Вибирайтеся з світлиці,
Їдьте з нами заразом
До царських моїх хором;
Буде з вас одна ткачиха,
Друга буде повариха”.
В сіни вийшов цар-отець.
Всі поїхали в дворець.
Цар недовгий час збирався:
В той же вечір повінчався.
Бучно справили бенкет,
Випивали пиво й мед;
А потому чесні гості
На різьблене ліжко з кості
Вклали спати молодих
І лишили їх самих.
Плаче в кухні повариха,
А над кроснами ткачиха —
І нашіптують біду
На царицю молоду.
А цариця до світанку,
Справджуючи обіцянку,
З тої ночі понесла.
На той час війна була.
Цар надів військове вбрання
І цариці на прощання
Наказав поберегтись,
Злого лиха стерегтись.
Поки він в чужій країні
Вів походи безупинні,
Надійшов і час родин.
Сина Бог їм дав в аршин,
І цариця над малятком —
Мов орлиця над орлятком!
Шле з листом вона гінця,
Щоб потішити отця.
А ткачиха й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Загубить царицю хтять,
Перейнять гінця велять;
Шлють царю вони обмову –
Отаке брехливе слово:
“Народилось дитинча –
Не дівчатко, не хлопча,
Не пацюк, не жабенятко,
А невидане звірятко”.
Як почув же цар-отець,
Що сказав йому гонець,
В гніві став він мудрувати
І гінця хотів скарати,
Та, отямившися враз,
Надіслав такий наказ:
“Ждать повернення мойого,
Не рішаючи нічого”.
Їде царський посланець,
Приїжджає під кінець.
А ткачиха й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Переймають посланця,
Подають йому винця
І кладуть в його торбину
Зовсім іншу писанину.
І привіз гінець хмільний
В той же день наказ такий:
“Цар наказує негайно
В море кинути потайно,
Щоб про це не відав світ,
І царицю і приплід”.
Що ж робити? До світлиці,
Пожурившись по цариці,
Царедворці всі ввійшли,
Шанування віддали,
Об’явили царську волю —
Їй та сину злую долю, —
Прочитали їй наказ,
І царицю в той же час
В бочку з сином посадили,
Засмолили, покотили
І пустили в окіян —
Так звелів, мов, цар Салтан.

В синім небі сяють зорі,
Плещуть хвилі в синім морі,
В небі темні хмари йдуть,
В морі бочку хвилі б’ють.
Наче бідна удовиця,
Плаче, б’ється в ній цариця,
І росте там цареня
Щогодини — не щодня.
Мати плаче та голосить…
А дитина хвилю просить:
“Хвиле, хвиленько морська!
Ти гульлива та швидка,
Ти хлюпочеш, де захочеш,
Ти морське каміння точиш,
Топиш берег ти землі,
Підіймаєш кораблі –
Не губи ти нашу долю,
Викинь нас на суходолі!”
І послухалась вона,
Хвиля вільна водяна, —
Бочку винесла легенько
І відлинула тихенько.
Чують мати й немовля,
Що під бочкою земля.
Хто ж із бочки їх дістане?
Бог невже на них не гляне?
Тут на ніжки звівся син,
В дно уперся тім’ям він
І напружив трохи м’язи.
“Як би нам отут відразу
Проробить собі вікно?”
Він сказав — і вибив дно.

Мати й син тепер на волі.
Бачать — горб в широкім полі,
Море синєє кругом,
Дуб зелений над горбом.
Син сказав: “Смачна вечеря
Нам згодилася б тепера”.
Ломить він од дуба сук,
У тугий згинає лук,
Від хреста шнурок шовковий
Натягнув на лук дубовий,
Рівну гілочку зломив,
Стрілку легку загострив
І пішов пополювати,
Дичину роздобувати.

Лиш до моря підійшов —
Чує стогін… знов і знов…
Біля моря, бач, не тихо.
Глянув — бачить, в морі лихо:
Лебедиця в бурунах,
А над нею хижий птах.
Лебедиця знай хлюпоче,
Коршака прогнати хоче.
Він же кігті нагострив,
Дзьоб кривавий розтулив…
Та стріла як задзвеніла,
В шию птаха зачепила,
Він у море кров пролляв,
Диким криком заволав.
Лук царевич долі ронить,
А коршак у морі тоне,
Лебедиця дзьобом б’є,
Птаха хижого клює,
Розправляє білі крила,
Добиває злую силу —
Юнакові опісля
Так по-руськи промовля:
“Ой, царевичу вродливий,
Рятівниче мій сміливий!
Хоч з моєї ти вини
І лишивсь без дичини,
Хоч стрілу згубив ти в морі –
Не тужи, то все не горе.
Я за все це відслужу
І в біді допоможу.
Ти ж звільнив не лебедицю, —
Врятував з біди дівицю,
Не шуліку ти убив —
Чародія загубив.
Вік тебе я не забуду,
Знайдеш ти мене усюди.
А тепер назад вертай,
Не сумуй і спать лягай”.

Полетіла лебедиця,
А царевич і цариця
День до ночі провели
Й натщесерце спать лягли.
Розімкнув царевич очі,
Відігнав примари ночі
І, не вірячи собі,
Бачить город на горбі,
Стіни з гострими зубцями,
А за стінами — все храми,
Світлі бані теремів
І святих монастирів.
Він мерщій царицю будить.
“Та хіба таке ще буде? —
Каже, — бач, які дива
Лебедиця витіва!”
Мати й син ідуть до міста.
Раптом дзвони урочисто
Їм назустріч загули,
Як вони лиш підійшли.
А кругом — народу повно;
Бога славить хор церковний;
В колимагах золотих
Пишний двір стрічає їх.
Всі їх голосно вітають
І царевича вінчають,
Щоб над містом славним тим
Був він князем молодим.
Серед города-столиці,
За порадою цариці,
Княжу шапку він прийняв
І Гвідоном зваться став.

Вітер в морі повіває
І кораблик підганяє;
Він біжить по бурунах
На роздутих парусах.
Корабельники юрбою
Гомонять поміж собою.
Що за диво? Острівець
Був пустий з кінця в кінець,
А тепер на ньому місто,
Біля моря — добра пристань,
Вартові з гармат гримлять,
Кораблю пристать велять.
Пристають до міста гості;
Князь Гвідон їх кличе в гості,
Їх годує й напува,
Каже їм такі слова:
“Чим ви, гості, торгували?
І куди ви прямували?”
“Ми були по всіх краях,
Пропливли по всіх морях,
Торгували соболями,
Чорнобурими лисами,
Сторгувалися як слід,
А тепер пливем на схід,
Мимо острова Буяна,
В царство славного Салтана…”
Відмовляє князь купцям:
“Добра путь, панове, вам
По морях, по окіяну!
Славному царю Салтану
Передайте мій поклін”.
Гості — далі в путь, а він
З берега услід за ними
Лине думами смутними.
З моря вітер повіва,
Лебедиця підплива.
“Здрастуй, князю мій вродливий!
Чом задумався журливо?
В море дивишся чому?” —
Каже так вона йому.
Сумно князь відповідає:
“Туга серце обіймає,
Бо до батька хочу я
Полетіти за моря”.
Лебедиця каже біла:
“Що ж, коли вже закортіло
Полетіти за моря —
Обернись на комара”.
Враз вона заплюскотіла,
Крильми воду шумно збила
І оббризкала його
З голови до ніг всього.
Він тут зменшився, стулився
І комариком зробився,
Полетів і задзинчав,
Корабель умить догнав
І спустився в ту ж хвилину
Та й забився у щілину.

Вітер весело шумить,
Корабель собі летить
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана,
І на березі вогні
Вже мигтять у далині.
От на берег вийшли гості;
Цар Салтан їх кличе в гості,
І за ними навпростець
Полетів наш молодець.
Бачить: весь у сріблі й златі
Наш Салтан сидить в палаті
На престолі, у вінці,
З тихим смутком на лиці.
А ткачиха й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Коло нього теж сидять
І в лице йому зорять.
Цар Салтан гостей вітає,
І частує, і питає:
“Звідки, гості, припливли?
У яких краях були?
Чи за морем все щасливо?
І яке на світі диво?”
Корабельники в одвіт:
“Ми об’їздили весь світ;
За морями все щасливо,
В світі ж ось яке є диво:
В морі острів був пустий,
Не причальний, не жилий;
Він здавен лежав пустинний;
Ріс на ньому дуб єдиний;
А тепер, на диво нам,
Народилось місто там,
З злотоверхими церквами,
З теремами та садами.
Князь Гвідон там княжить. Він
Передав тобі поклін”.
Цар, дивуючися чуду,
Каже: “Як живий я буду,
То на острів той зберусь
Із Гвідоном обіймусь”.
А ткачиха, й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Відпустить царя не хтять
В дивне місто завітать.
“Далебі, що дивне диво! —
Усміхнувшися злостиво,
Повариха мовить так, —
Справедливо скаже всяк —
В світі справжня є дивинка:
Ліс, а в лісі тім ялинка,
Білка там у гущині
Знай співа дзвінкі пісні
Та горішки розгризає —
В них шкарлупка золотая
Й смарагдове зеренце.
Найдивніше диво це!”
Цар повірив небилиці,
А комарик злиться, злиться,
Та до тітки як майне!
В праве око як кусне!
І вона в ту мить жорстоку
На одне осліпла око.
Слуги, сваха та сестра
З криком ловлять комара.
“Почекай, комашко клята!
Ми ж тебе!..” А він за ґрати,
У віконце, загудів
І за море полетів.

Знову князь над морем ходить,
З синіх хвиль очей не зводить;
З моря вітер повіва –
Лебедиця підплива.
“Здрастуй, князю мій вродливий!
Чом задумався журливо?
В море дивишся чому?” —
Каже так вона йому.
Князь Гвідон відповідає:
“Туга серце обіймає!
Диво дивне завести
Я б хотів. Чи знаєш ти,
Що на світі є дивинка:
В лісі білка та ялинка,
Білка там у гущині
Все співа дзвінкі пісні,
Та горішки розгризає;
В них шкарлупка золотая,
Смарагдове в них зерно.
Та чи правда ж то воно?”
А вона відповідає:
“Так, про це я диво знаю.
Все це правда — не брехня.
Не журися. Рада я
Відслужити ще раз службу
За твою хорошу дружбу”.
Князь душею звеселів
І додому поспішив.
Липі ступив у двір широкий, —
На ялинці там високій,
Бачить, білочка при всіх
Золотий гризе горіх,
З нього зернятко виймає
І шкарлупки всі збирає,
В рівні купки їх кладе,
Та ще й пісеньку веде
При усьому при народі:
Ой в садочку, на городі!
Князь Гвідон тут здивувавсь.
“От спасибі! — Він озвавсь. —
Ну й лебідка! — каже стиха, —
Хай не знає горя й лиха!”
Князь для білки дав наказ
Збудувати терем враз,
Білку пильно вартувати,
Самоцвіти рахувати
Й зберігати скарб увесь, —
Князю зиск, а білці честь.

Вітер в морі повіває
І кораблик підганяє;
Він біжить по бурунах
На роздутих парусах
Мимо острова крутого,
Мимо города нового;
Вартові з гармат гримлять,
Кораблю пристать велять.
Пристають до міста гості;
Князь Гвідон їх кличе в гості,
Їх годує, напува
Й каже їм такі слова:
“Чим ви, гості, торгували?
І куди ви прямували?”
Корабельники в одвіт:
“Ми об’їздили весь світ;
Торгували табунами,
Все донськими жеребцями.
Весь товар ми продали,
А тепер собі пливли
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана…”
І говорить князь купцям:
“Добра путь, панове, вам
По морях, по окіяну!
Та скажіть царю Салтану:
Князь Гвідон йому, мовляв,
Привітання передав”.

Гості князеві вклонились
І в дорогу відрядились.
Князь до моря йде, і знов
Лебедицю там знайшов.
Князь благає: “Серце просить,
Так і тягне, і підносить…”
От ізнов вона його
Вмить оббризкала всього:
Обернувся князь на муху
І над морем що є духу
За корабликом погнавсь
І в щілинку заховавсь.

Вітер весело шумить,
Корабель собі летить
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана,
І на березі вогні
Вже мигтять у далині.
От на берег вийшли гості;
Цар Салтан їх кличе в гості,
А за ними навпростець
Полетів наш молодець,
Бачить: весь у сріблі й златі
Цар Салтан сидить в палаті
На престолі, у вінці,
З тихим смутком на лиці.
А ткачиха, й Бабариха,
Й одноока повариха
Біля нього знов сидять,
Наче злі жаби зорять.
Цар Салтан гостей вітає,
І частує, і питає:
“Звідки, гості, припливли?
У яких краях були?
Чи за морем все щасливо?
І яке на світі диво?”
Корабельники в одвіт:
“Ми об’їздили весь світ;
За морями все щасливо;
В світі ж ось яке є диво:
Острів серед хвиль лежить,
Місто там нове стоїть
З злотоверхими церквами,
З теремами та садами;
Там ялинка є густа,
Дім з кришталю огорта,
В домі білочка міститься,
Та така вже витівниця:
Все пісні вона співа
Та горішки розбива,
А горішки не простенькі —
В них шкарлупки золотенькі
Й смарагдове зеренце.
Честь і шана їй за це;
Варта білку доглядає,
А приказний дяк збирає
Та рахує скарб увесь,
Віддає їй військо честь;
Із шкарлупок ллють дукати
Та пускають в світ гуляти,
А зерно кладуть дівки
У комори під замки.
Там живуть усі багато —
Скрізь палаци, а не хати.
Князь Гвідон там княжить.

Він
Передав тобі поклін”.
Цар, дивуючися чуду,
Каже: “Як живий я буду,
То на острів той зберусь
І з Гвідоном обіймусь”.
А ткачиха, й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Відпустить царя не хтять
В дивне місто завітать.
Посміхаючися стиха,
Каже так царю ткачиха:
“Ну й дивинка, просто сміх!
Білка там гризе горіх
І складає в рівні купки
Самоцвіти й шкаралупки!
Що ж тут дивного? Пусте!
Невелике диво те.
Є на світі справжнє диво:
Море збуриться бурхливо,
Закипить та зареве,
Та на берег напливе,
Розіллється в шумовинні —
І лишаться на камінні,
В панцирах, мов жар зорі,
Тридцять три богатирі,
Та все велетні вродливі,
Добрі лицарі сміливі,
Йдуть дозором по землі
З Черномором на чолі.
Це вже диво — справжнє диво
Кожен скаже справедливо!”
Гості слухають, мовчать,
Сперечатись не котять.
Цар повірив небилиці,
А Гвідон все злиться, злиться,
Та до тітки як майне!
В ліве око як кусне!
Помертвіла тут ткачиха.
“Ой!” Та скоїлося лихо…
Всі кричать: “Лови, лови!
Та дави її, дави!
Ми ж тебе! Зажди хоч трішки!
Стій!” А він у двері нишком,
Та над морем загудів
І додому полетів.

Князь над синім морем ходить,
З хвиль очей ясних не зводить;
З моря вітер повіва —
Лебедиця підплива.
“Здрастуй, князю мій вродливий!

Чом задумався журливо?
В море дивишся чому?” —
Каже так вона йому.
Князь Гвідон од нові дає:
“Туга серце обіймає —
Диво дивне я б хотів
Роздобуть з чужих країв”.
“А яке ж те дивне диво?”
“Десь як збуриться бурхливо
Окіян, та зареве,
Та на берег напливе,
Розіллється в шумовинні —
І лишаться на камінні,
В панцирах, як жар зорі,
Тридцять три богатирі,
Та все велетні вродливі,
Добрі лицарі сміливі,
Йдуть дозором по землі
З Черномором на чолі”.
А вона відповідає:
“Що ж, про це я диво знаю.
Ці ж бо лицарі ясні —
Рідні братики мені.
Ти, мій князю, не журися,
А додому повернися
І чекай моїх братів,
Тих морських богатирів”.

Князь пішов, забувши горе,
Сів на башті і на море
Став дивитись. Море вмить
Як надметься й закипить —
Розіллялось в шумовинні,
І лишились на камінні
Тридцять три богатирі,
В панцирах, як жар зорі,
Струнко йдуть вони по двоє.
Сивий дядько з бородою
Поперед усіх іде
Та до міста їх веде.
З башти князь Гвідон збігає,
Дорогих гостей стрічає;
Збіглись люди звідусіль.
Дядько каже: “З синіх хвиль
Нас сестриця наша біла
Надіслала і звеліла
Славне місто стерегти,
Варту пильную нести.
Отже, разом ми віднині
Будем о нічній годині,
Біля стін твоїх міських
З хвиль виходити морських
І стоятимем в дозорі.
А тепер нам час до моря,
Бо тяжкий нам дух землі!”
І сховалися в імлі.

Вітер в морі повіває
І кораблик підганяє,
Він біжить по бурунах
На роздутих парусах
Повз той острів кам’янистий,
Повз велике пишне місто;
Вартові з гармат гримлять,
Кораблю пристать велять.
Пристають до міста гості;
Князь Гвідон їх кличе в гості,
Їх годує, напува
Й каже їм такі слова:
“Чим ви, гості, торгували?
І куди ви прямували?”
Корабельники в одвіт:
“Ми об’їздили весь світ:
Торгували ми булатом,
І сріблом, і щирим златом,
І тепер лежить нам шлях
В окіянах та морях
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана”.
Відмовляє князь купцям:
“Добра путь, панове, вам
По морях, по окіяну.
Та скажіть царю Салтану:
Свій поклін йому, мовляв,
Князь Гвідон переказав”.

Гості князеві вклонились
І в дорогу відрядились.
Князь до моря йде і знов
Лебедицю там знайшов.
Князь їй знову: “Серце просить,
Так і тягне, і підносить…”
І вона ізнов його
Вмить оббризкала всього.
Князь тут зменшився, стулився, —
І. джмелем умить зробився.
Полетів щодуху джміль
І кораблик серед хвиль
Наздогнав в одну хвилинку
Та й забився у щілинку.

Вітер весело шумить,
Корабель собі летить
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана,
І на березі вогні
Вже мигтять у далині.
Ось на берег вийшли гості;
Цар Салтан їх кличе в гості,
А за ними навпростець
Полетів наш молодець.
Бачить: весь у сріблі й златі
Цар Салтан сидить в палаті
На престолі, у вінці,
З тихим смутком на лиці.
А ткачиха, й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Біля нього знов сидять,
Чотирма всі три глядять.
Цар Салтан гостей вітає,
І частує, і питає:
“Звідки, гості, припливли?
У яких краях були?
Чи за морем все щасливо?
І яке на світі диво?”
Корабельники в одвіт:
“Ми об’їздили весь світ;
За морями все щасливо;
В світі ж ось яке є диво:
Острів серед хвиль лежить,
Місто там нове стоїть,
І щодня там дивне диво:
Море збуриться бурхливо,
Закипить, та зареве,
Та на берег напливе,
Розіллється в шумовинні —
І лишаться на камінні
В панцирах, як жар зорі,
Тридцять три богатирі,
Та все велетні вродливі,
Добрі лицарі сміливі,
Всі однакі, як один;
До міських підходять стін
З сивим дядьком Чорномором,
Щоб ходити там дозором,
Острів дивний стерегти
І навкруг нього нести
Варту добру, найпильнішу,
І надійну, й найвірнішу.
Князь Гвідон там княжить. Він
Передав тобі поклін”.
Цар Салтан тут здивувався
Й каже: “Я давно збирався
В тому місті побувать
І Гвідона обійнять”.
Повариха та ткачиха —
Ні мур-мур! А Бабариха,
Посміхнувшися на те,
Вимовляє: “Це пусте!
З моря лицарі виходять
І собі дозором бродять!
Чи це правда, чи брехня —
Дива тут не бачу я.
От насправді диво дивне:
Десь на світі є царівна,
Та такої красоти,
Що й очей не відвести:
Денне світло затіняє,
А вночі, як сонце, сяє,
Місяць у косі блищить,
На чолі зоря горить.
А сама вона, як пава,
Походжає величаво,
Як розмову поведе —
Наче горлиця гуде.
Кожен скаже справедливо:
Це вже диво — справжнє диво”.
Гості слухають, мовчать,
Сперечатись не хотять.
Цар повірив небилиці,
А царевич, хоч і злиться,
Та не хоче зло вчинить,
Бабку рідну осліпить.
Він над бабою кружляє,
Просто їй на ніс сідає,
Та як вжалить богатир —
Так і вискочив пухир!
Тут ізнов пішла тривога:
“Ой, рятуйте, ради Бога!
Пробі! Ґвалт! Лови, лови!
Та дави його, дави!..
Ми ж тебе… Зажди хоч трішки!
Стій!..” А джміль — в віконце
нишком
Та над морем загудів
І додому полетів.

Князь над синім морем ходить,
З моря він очей не зводить,
Вітер тихий повіва, —
Лебедиця підплива.
“Здрастуй, князю мій вродливий!
Чом задумався журливо?
Засмутився ти чому?” —
Каже так вона йому.
Князь Гвідон відповідає:
“Туга серце обіймає:
Скрізь одружується всяк,
Тільки я липі одинак!”
“Хто ж у тебе на приміті?”
“Десь царівна є на світі,
Та такої красоти,
Що й очей не відвести;
Денне світло затіняє,
А вночі, як сонце, сяє —
Місяць у косі блищить,
На чолі зоря горить.
А сама вона, як пава,
Походжає величаво,
Як розмову поведе —
Наче горлиця гуде.
Чи правдива чутка тая?” —
Князь із острахом питає.
Помовчавши мить одну,
Каже так вона йому:
“Справді, є така дівиця.
Тільки ж це не рукавиця —
З ручки жінку не змахнеш
Та за пояс не заткнеш.
Дам тобі таку пораду:
Ти ще поладом та ладом
Розміркуй це до пуття,
Не зазнати б каяття”.
Князь Гвідон почав божитись,
Що пора уже женитись,
Що поклав він рішенець —
Швидше стати під вінець,
Що давно вже він готовий
По царівну ту чудову
Безперестанку іти
Хоч в які чужі світи.
Тут вона, зітхнувши злегка,
Каже: “Нащо так далеко?
Ця обраниця твоя
Біля тебе — це ж бо я!”
Розіп’явши білі крила,
Лебедиця полетіла
І на берег в той же час
З висоти упала враз.
Стрепенулась, обмахнулась —
На царівну обернулась:
Місяць у косі блищить,
На чолі зоря горить,
А сама вона, як пава,
Виступає величаво,
Як розмову поведе —
Наче горлиця гуде.
Князь царівну обіймає
Та до серця пригортає
І до матері мерщій
З нею йде у терем свій,
Та з поклоном, як годиться,
Каже: “Матінко-царице!
Я дочку обрав тобі,
Вірну подругу собі.
Просим в тебе дозволення,
І твого благословення,
Щоб у згоді вік нам жить,
Одне одного любить”.
І з іконою над ними
Та з молитвами святими
Мати щирі сльози ллє:
“Хай вам щастя Бог дає!”
Князь тут довго не збирався,
Із царівною побрався,
Стали жить та поживать
І приплоду дожидать.

Вітер в морі повіває
І кораблик підганяє;
Він біжить по бурунах
На роздутих парусах
Повз той острів кам’янистий,
Повз велике пишне місто.
Вартові з гармат гримлять,
Кораблю пристать велять.
Пристають до міста гості;
Князь Гвідон їх кличе в гості,
Їх годує, напува
Й каже їм такі слова:
“Чим ви, гості, торгували?
І куди ви прямували?”
Корабельники в одвіт:
“Ми об’їздили весь світ;
Ми недурно торгували,
Крам усякий продавали,
Сторгувалися як слід,
А тепер пливем на схід,
Мимо острова Буяна,
В царство славного Салтана”.
Відмовляє князь купцям:
“Добра путь, панове, вам
По морях, по окіяну
До того царя Салтана;
Нагадайте ж ви йому,
Володарю свойому,
Що до нас він виряджався,
Та й понині не зібрався.
Передайте мій поклін”.
Гості — далі в путь, а він
Вже за ними не полинув
І дружину не покинув.

Вітер весело шумить,
Корабель на схід летить
Мимо острова Буяна
В царство славного Салтана.
І на березі вогні
Вже мигтять у далині.
Ось на берег вийшли гості;
Цар Салтан їх кличе в гості.
Бачать: цар сидить в вінці,
Із журбою на лиці,
А ткачиха, й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Біля нього теж сидять,
Чотирма всі три зорять.
Цар Салтан гостей вітає,
І частує, і питає:
“Звідки, гості, припливли?
У яких краях були?
Чи за морем все щасливо?
І яке на світі диво?”
Корабельники в одвіт:
“Ми об’їздили весь світ;
За морями все щасливо;
В світі ж ось яке є диво:
Острів серед хвиль лежить,
Місто там нове стоїть,
З злотоверхими церквами,
З теремами та садами.
Єсть ялина там густа,
Дім з кришталю огорта –
В ньому білочка міститься,
Та така вже витівниця!
Білка пісеньку співа
Та горішки розбива,
А горішки не простенькі –
В них шкаралупки золотенькі
Й самоцвітне зеренце.
Білці шана й честь за це.
Там іще є друге диво:
Море збуриться бурхливо,
Закипить та зареве,
Та на берег напливе,
Розіллється в шумовинні —
І лишаться на камінні,
В панцирах, як жар зорі,
Тридцять три богатирі,
Та все велетні вродливі,
Добрі лицарі сміливі,
Йдуть дозором по землі
З Чорномором на чолі.
Має жінку князь на славу —
І розумну, і ласкаву,
Та такої красоти,
Що й очей не відвести:
Денне світло затіняє,
А вночі, як сонце, сяє,
Місяць у косі блищить,
На чолі зоря горить.
Князь Гвідон тим містом править,
І його там кожен славить;
Він прислав тобі поклін,
Та на тебе скарживсь він:
В гості, каже, виряджався,
Та й понині не зібрався”.

Тут Салтан не утерпів,
Спорядити флот звелів.
А ткачиха, й повариха,
Й сваха баба Бабариха
Відпустить царя не хтять
В дивне місто завітать.
Та Салтан не згоден з ними;
Грізно блиснувши очима, —
“Що я — цар чи немовля?
Він із гнівом вимовля.
—
Нині ж їду!” — Тут він тупнув,
Вийшов — і дверима гупнув.

Під вікном Гвідон сидить,
Мовчки в море він зорить.
Море тихе, не хлюпоче,
А лише ледь-ледь тріпоче
І далеко в синій млі
Появились кораблі:
На просторах окіяна
їде флот царя Салтана.
Князь Гвідон поспішно встав,
Громогласно заволав:
“Матінко моя єдина!
Молода моя княгине!
Подивіться ви туди:
їде батечко сюди”.
Флот до острова підходить.
Князь Гвідон трубу наводить:
Цар на палубі сидить
І в трубу на них зорить,
З ним ткачиха, й повариха,
Й сваха баба Бабариха,
І дивуються вони
Із чужої сторони.
Враз гармати загриміли,
На дзвіницях задзвонили.
Йде Гвідон до моря сам
Г царя стрічає там,
З ним ткачиху, й повариху,
Й сваху бабу Бабариху,
І веде їх мовчки він
До зубчастих білих стін.

Біля брами городської,
Бачить цар: у срібній зброї,
В панцирах, як жар зорі,
Тридцять три богатирі,
Та все велетні вродливі,
Добрі лицарі сміливі,
Йдуть дозором по землі
З Черномором на чолі.
Цар вступив на двір широкий —
На ялиночці високій
Білка пісеньку співа,
Та горіхи розбива,
Зернятка із них виймає
І в торбиночку складає,
І весь двір навколо них
У шкарлупках золотих.
Гості далі йдуть квапливо,
А навстріч — княгиня-диво:
Місяць у косі блищить,
На чолі зоря горить,
А сама, неначе пава,
Виступає величаво,
І свекруха йде при ній.
Цар поглянув, сам не свій,
Кров у ньому схвилювалась.
“Що я бачу?! Як це сталось?
Це ж вона!” — аж дух зайнявсь.,
Цар сльозами тут заллявсь,
Обіймає він царицю,
І синка, і молодицю.
Тут до столу всі пішли
І банкет розпочали.
А ткачиху, й повариху,
Й сваху бабу Бабариху
Охопив такий тут жах,
Що розбіглись по кутках.
А коли їх розшукали —
Злочин свій вони признали.
Цар на радощах таких
Відпустив додому їх.
День минув. Царя Салтана
Спати вклали напівп’яна.
Я там був, мед-пиво пив.
Тільки вуса обмочив.

1831

Аналіз вірша (паспорт твору)

Слухати читання вірша «Казка про царя Салтана» Олександра Пушкіна:

На нашому сайті Ви можете читати онлайн вірш «Казка про царя Салтана» Олександр Пушкін українською мовою повністю безкоштовно без реєстрації та смс (sms) на вашому телефоні на андроїд (android), айфоні, пк (компьютер) чи айпаді. Також у нас Ви можете знайти й іншу поезію класичних та сучасних українських та зарубіжних поетів.

Якщо ви є правовласником вірша «Казка про царя Салтана» Олександр Пушкін і бажаєте, щоб ми видалили його з нашого сайту, будь ласка, напишіть нам на пошту abuse.knigi@gmail.com і ми в найкоротші терміни його видалимо.